Відомий нині тренер Семен Альтман свого часу виступав за «Колгоспник»

Спочатку все вирішили просто: немає стадіону — немає команди. Тож під чергову реорганізацію сільського добровільного спортивного товариства «Колгоспник», яке перейменували на «Колос», футбольна команда з Рівного, яка проіснувала десять років, не потрапила. Її просто не стало.

Тут хочу дещо пояснити для тих, хто не знає. У ті часи «футбольні команди майстрів» створювали і фінансували виключно державні структури, хоча назви ці структури могли мати будь-які. Недержавних тоді просто не було. «Майстри» одержували зарплати і преміальні за перемоги, безплатні спортивну форму та харчування, а також отримували квартири без черги. На той час практично вся «команда майстрів» під назвою «Колгоспник» складалася з «привозних» футболістів. Приїжджими були і тренери. Хто і за якими принципами їх привозив — не афішувалося.

Отож два десятки добре оплачуваних мужчин спортивного вигляду могли залишитись без роботи. Це місцеве начальство не дуже обходило — футбол тодішніх керівників міста, власне, як і нинішніх, не цікавив. Але не все виявилось так просто. За Рівним зберігалося місце у змаганнях, і наказу розпускати команду ніхто не давав. Тож довелося у Рівному формувати команду спочатку. Насправді, як і за будь-якої бюрократичної реорганізації, нічого не змінилось, усе залишалося на своїх місцях. Слід було лише змінити вивіску. Проти цього ніхто особливо не заперечував — назва команди «Колгоспник» не надихала нікого. Тому що слово це за усі роки свого існування ніколи не мало не те що почесного, а й навіть нейтрального значення. Назвати людину «колгоспником» означало людину образити.

Тож стали думати над новою назвою для команди. Справа це була нелегка. Усі більш-менш прийнятні на той час спортивні назви були вже зайняті. Стати ще одним «Спартаком», «Зорею» чи «Зіркою» команда з Рівного, звісно, могла. Але з центру надійшла усна вказівка щодо того, що назва має нести місцевий колорит.

Тут слід зробити невеличкий відступ і повернутися у 1967 рік. Саме тоді на країну накотила нечувана до цього хвиля книжок і кінофільмів «про війну». Виросло нове покоління, яке війни не знало і не пам’ятало. Тож цьому новому поколінню можна було брехати про війну скільки завгодно. У рамках цієї брехні наш край було названо «партизанським». Звідкись взялися сотні й навіть тисячі очевидців того, як місцеве населення масово йшло до партизанських загонів, де під керівництвом червоних командирів і комісарів мужньо боролося проти «німецько-фашистських загарбників», нещадно їх знищуючи. Хто не вірить — підіть на площу біля мототреку. Там на скульптурі один із двох мужиків якраз і зображає того самого «червоного партизана». По школах популяризували книжки про «легендарного розвідника Кузнецова» та не менш легендарного командира партизанського загону Медведєва. У кіно та по телевізору показували фільми «Сільниє духом» та «Ето било под Ровно», в яких пригоди героїв у «партизанському краї» виглядали, як і має бути у кіно, дуже привабливо.

Що цікаво — народ, особливо молодий, усьому цьому вірив. Чому ні? Тим більше що населення Рівного у ті роки складалося майже виключно з приїжджих та їхніх дітей. Не була винятком і футбольна команда, капітаном якої довгі роки був футболіст із явно місцевим прізвищем Іванов.

Тому пропозиція назвати футбольну команду Рівного не «Колгоспником», а «Партизаном» була сприйнята з великим ентузіазмом. Про велике значення нової назви футбольної команди для патріотичного виховання молоді Рівного навіть з’явилася стаття у місцевій комсомольській газеті «Зміна».

Свій перший матч рівненський «Партизан» провів у березні 1968 року на запасному полі стадіону, яке тоді було розташоване уздовж вулиці Замкової навпроти нинішнього ЦНТІ. Перейменована команда зіграла на снігу контрольний матч із командою «Полісся» із Житомира, перейменовану згодом на «Автомобіліст». Нечисленні глядачі, серед яких був і автор цих заміток, були задоволені дебютом «Партизана» і з нетерпінням очікували початку нового сезону.

Та раптом уболівальники старшого віку почали передавати чутки про те, що через відсутність стадіону команду можуть тимчасово перевести чи то до Дубна, чи то до Костополя. Це справді було так. Без стадіону команду до змагань могли не допустити. Тому у квітні за кілька днів силами «хіміків», тобто засуджених, що відбували покарання на будівництві нинішнього «Азоту», навколо запасного поля спорудили дерев’яні трибуни. Роздягальня для футболістів та арбітрів, як у тому анекдоті, була через дорогу, у будиночку на місці вже згаданого ЦНТІ.

Та це були дрібниці. Головне — стадіон був! Із цією новиною фізкультурно-спортивні керівники Рівного відбули до Києва заявляти команду у першість СССР. Привезли документи, занесли у потрібний кабінет. Секретарка передивилась подану теку з паперами, сказала, що все гаразд, і попросила зачекати, зайшовши з паперами до тодішнього голови Комітету у справах фізкультури та спорту при Раді Міністрів УРСР.

Раптом із кабінету пролунав крик, у якому згадувалася чиясь матір. Уся червона секретарка вибігла з кабінету і мовчки показала гостям із Рівного, щоб вони зайшли.

У кабінеті їх очікував мужчина, розпашілий від гніву, з виряченими очима. Не запропонувавши гостям сісти, він тихо прошепотів:

— Значіт, команду заявляєм?

— Заявляєм, Міхаїл Андрєєвіч! — відповів розгублений керівник делегації з Рівного.

— Значіт, в Костополь нє хотітє?

— Нє хо...

— Значіт, стадіон за трі дня построілі, вашу мать, а пєрєд етім тєлілісь полгода!!!

— Так ми...

— Ви заняти билі! Ви названіє командє прідумивалі!

— Да! — долучився до розмови той із рівнян, який першим очухався від переляку. — В чєсть партізансково края, подвігов гєроєв войни, для воспітанія молодьожі, продолженія традіций...

— Патріотічєскіх???

— Конєчно! Вот в Югославії єсть команда «Партізан» в Бєлградє, тєпєрь і у нас в Ровно будєт!

— ...у вас будєт, — заревів у відповідь зовсім ошалілий голова спорткомітету.

Гості завмерли, як тепер кажуть, «в шокє». Поступово відійшовши від першого спалаху гніву, столичний начальник почав їх уважно оглядати. Прості обличчя не обтяжених зайвим інтелектом спортивних функціонерів місцевого масштабу виглядали щиро, немов у жовтенят, яким щойно прикріпили до сорочок зірочки із зображенням кучерявого Володі Ульянова. На обличчі господаря кабінету з’явилися ознаки процесу логічного мислення:

— Ви, рєбята, навєрноє, нє мєстниє?

Цигани по вагонах тоді ще не ходили, тож гості з Рівного зрозуміли запитання майже одразу правильно:

— Я із Ніколаєва, — сказав один.

— Я із Черкас, — підключився другий.

— А я із Курска, — сказав той самий сміливий, — откуда в Ровно спєциалісти по спорту?

Обличчя голови комітету при Раді Міністрів почало розповзатися у посмішці:

— Всьо ясно. Єслі би билі мєстниє, пошлі би под суд. А так назовітє команду по-другому і заявляйтесь.

— Почєму?

— Потому что так надо! — вигляд начальника не викликав сумнівів у тому, що розмова закінчена.

Залишившись у кабінеті наодинці, Міхаїл Андрєєвіч посміхнувся сам до себе. Не було сумніву, що він дуже добре знав, які насправді партизани воювали навколо Рівного під час війни та ще багато років після неї. Подумав, який він розумний, що зам’яв справу на самому початку, що скандал не пішов «вище». Він розумів, що в «органах» все вже знають і лише вичікують, з кого б почати «розробку» справи про «націоналістичну провокацію у футболі міста Ровно». «Тепер не почнуть, — подумав він, — бо не було нічого». Після чого вийняв із документів аркуш із заявкою команди під назвою «Партизан» (Ровно) і добре зім’явши, розірвав на дрібні шматки...

За два тижні по цьому в Рівному на поле щойно збитого із дощок та колод стадіону вийшла команда під назвою «Горинь» (Ровно). Запитаєте, а де «Партизан»? Який «Партизан»? Не було ніякого «Партизана»...

Інформацію взято із сайту газети "Рівне Вечірнє"