Долі футбольних клубів як, втім, і людські, передбачити неможливо. Одні з часом знаходять багатих спонсорів, які привозять в провінційні міста розпіарених зірок, виграють кубки та борються за чемпіонство. Інші клуби продовжують боротися за виживання, виховують власну молодь і служать таким собі «ліфтом» для талановитої порослі, й тихою гаванню для заслужених ветеранів. Проте, є й такі, які не зуміли витримати випробування часом, поринувши в цілковите забуття. Така ж доля спіткала й рівненський «Верес» – команду, про яку не варто забувати. Кореспондент ІА «Ервеюей» пропонує згадати, як це було.

Сучасна рівненська дітвора вже й не пам'ятає тих часів, коли жителі міста, від малого до старого, поспішали на матч рідної команди. Для вболівальників «Верес» тоді являв собою напіваматорскій колектив, що борсався десь у другій лізі без шансів на підвищення... Насправді ж історія рівненського футболу досить цікава, і навіть багата. Бували часи, коли з місцевим клубом рахувалися навіть визнані лідери вітчизняного футболу, а до єврокубків лишалося, образно кажучи, якихось півкроку.

Нині на стадіоні «Авангард» порожньо: останні заяви мера Рівного не вселяють надію на воскресіння стадіону і в найближчому майбутньому, аргументуючи це нестачею коштів у міському бюджеті. Та воно й не дивно: все пішло «в сиру землю», вірніше, в асфальтування доріг Рівненщини – тут і справді не до футболу. А ще якихось 20 років тому на центральному стадіоні міста всі вболівальники в один голос дружньо кричали: «Верес! Верес!»…

Як все починалося: поляки, «Сокіл»…

У міжвоєнний період місто Рівне входило до складу Польщі. Тож не дивно, що гру під дивною назвою «копаний м'яч» сюди привезли саме поляки, які й створили перші аматорські команди. «Військовий клуб спортовий» – саме так назвали себе польські військові, яким дуже полюбилася гра в м'яча, і якій тільки згодом повернули споконвічну англійську назву «футбол». З приходом на Волинь радянських військ у 1939 році всі футбольні клуби водночас припинили своє існування. Люди намагалися пристосуватися до нової влади, забувши про спортивні ігри. Проте вже через рік вірус улюбленої гри всього світу вразив і Радянський Союз, що не забарилося позначитися й на Західній Україні.

Влітку 1940 року в Рівному була сформована нова команда «Спартак», до складу якої увійшли кращі гравці всіх місцевих футбольних команд, розформованих роком раніше. Того ж року цей колектив встиг взяти участь у розіграші Кубка України, добравшись до 1/8 фіналу, де був нещадно битий харківським «Зенітом» із рахунком 1:5. Але вже в червні 1941-го, за кілька днів до початку війни, в Рівному відбувся матч між місцевим «Спартаком» і київським «Динамо», в якому було зафіксовано рахунок 3:3. Погодьтеся, результат, гідний поваги провінційної команди!

З початком війни більшість футболістів розбрелися по фронтових просторах – одні подались у Червону армію, інші пропали в німецьких концтаборах. Футбольні поля більше так і не побачили тодішнього складу гравців, що не могло не позначитися на рівні місцевих команд. З того часу рівненські футболісти частіше грали в нижчих лігах, і тільки ближче до розпаду Союзу зуміли частково повернутися на втрачені позиції.

Перевтілення: «Локомотив», «Колгоспник», «Горинь»

Старше покоління вболівальників добре пам’ятає участь «Локомотиву» з початку 1946 року в чемпіонатах УРСР. Тоді залізничники дуже слабо стартували в першому своєму сезоні, зайнявши лише передостаннє, сьоме місце в групі, але з часом їхні справи пішли на поправку – відтоді команда вже ніколи не опускалася на дно турнірної таблиці. Навіть більше, двічі — в 1949 і 1951 роках — команда посідала третє місце в західній зоні чемпіонату України. Рівень не надто високий, однак, якщо зважати на величезні втрати, яких зазнав місцевий футбол у роки Другої світової, то навіть ці результати здаються немалим успіхом.

У 1953 році команду перейменували в рівненське «Динамо», яке нічим особливим у своїй короткій історії не запам'яталося. Проіснувало воно три роки, весь цей час займаючи місця в середині таблиці все тієї ж західної зони чемпіонату України. Вже тоді всі чудово розуміли, що команді потрібен новий виклик і нові люди. Потрібний поштовх відбувся лише в 1956 році з появою в Рівному нової команди, створеної з кращих гравців аматорських колективів, і назвали в типово радянському стилі – «Колгоспник».

Вже в першому сезоні «Колгоспник» посів друге місце в західній зоні та пробився в основну сітку чемпіонату УРСР, де став шостим. У той же час команда дісталася до фіналу Кубка України, де поступилася тільки одеському «СКВО». Треба також зауважити, що без малого всі гравці того колективу були місцевими вихованцями, що було рідкістю навіть для радянського футболу. За словами очевидців, «Колгоспник» був домашньою командою, яка в рідному місті могла перемогти навіть досвідчених фаворитів. Гравці вирізнялися величезною самовіддачею і дисципліною. Щоправда, Кубок України команда здобути так і не змогла.

Чергове перевтілення чекало команду в 1968 році. Спочатку її назвали «Партизаном», однак ця назва не прижилася, і вже через півроку її замінили на менш войовничу «Горинь». Щоправда, результати гри від цього не покращились: у 1972 році команда посіла останнє місце у другій лізі чемпіонату СРСР, після чого припинила своє сумнозвісне існування, передавши естафету більш успішному «Авангарду».

Від «Авангарду» до «Вереса»: великі перемоги 80-90-х років

Починаючи з кінця сімдесятих, команда стабільно покращувала свої позиції в українській зоні другої ліги чемпіонату Союзу, а до 1980 року впритул наблизилася до першої трійки. У тому ж 1980 році в Рівне в якості тренерів приїхали колишні зірки київського «Динамо» Володимир Трошкін та Віктор Матвієнко. Ця подія не могла не позначитися на результатах команди. Так, в 1981 році ФК вперше за свою історію посіла третє місце у другій лізі чемпіонату Радянського Союзу. З того часу «Авангард» позицій не здавав, раз за разом посідаючи місця у верхній частині турнірної таблиці.

Вже після відходу екс-динамівців у передостанньому чемпіонаті другої ліги СРСР під керівництвом Романа Покори команда повторила своє досягнення, завоювавши бронзові медалі. У поворотному 1991 році рівненський «Авангард» був офіційно перейменований у «Верес», дебютувала у першій лізі української першості, легко здобувши бажану перемогу. Це дало рівнянам путівку у вищу лігу чемпіонату України в 1992 році. У ті часи в Рівному грали такі майстри, як Дербунов, Суслопаров, Черних, Снєгірьов, які зробили собі ім'я ще в радянські часи. Разом із заслуженими ветеранами набиралася досвіду й молодь. Цей сплав молодості й досвіду під вправним керівництвом досвідченого Віктора Носова наробив шуму в українському футбольному житті. Щоправда, для успішного виступу у «вишці» цього виявилося мало.

Перший свій сезон у вищій лізі України «Верес» провалив, посівши останнє, 16-е місце, і повинен був вилетіти з турніру. Його тоді врятувало збільшення кількості команд у «вишці» до 18-ти. Так «Верес» отримав другий шанс. Треба відзначити, що під час провального сезону рівняни все-таки зробили й дещо корисне. Вони провели «зміну поколінь», замінивши заслужених ветеранів на перспективну молодь. У команду прийшли Святослав Сирота, Юрій Мороз, литовський «збірник» Квіткаускас, Ігор Яворський, білорус Павло Родненок, Денис Філімонов та Олександр Паляниця. До нових звершень команду взявся довести перспективний на той час тренер Михайло Дунець.

Золотий вік «Вереса»: від «Неоплану» до вильоту

У складний час перебудови, коли руйнувався звичний устрій життя, футбол відійшов на задній план. В ті роки виживав той, хто знаходив собі серйозного покровителя, готового вкладати у справу великі гроші. На щастя «Вереса», на початку дев'яностих така людина відшукалася – місцевий бізнесмен Валерій Коротков, власник фірми «Еліксир», який став головним спонсором рівненського футболу на найближчі кілька років. Тоді вхід на футбольні баталії був безкоштовним, що неабияк сприяло справжньому футбольному буму. Та й як було не ходити на стадіон, коли місцева команда просто розривала фаворитів українського футболу?

Спочатку впали «Карпати», за ними «Кривбас», ну а результат 4:0 з харківським «Металістом» став чи не найгучнішою сенсацією всього чемпіонату! Подумати тільки, команда, що залишилася в лізі тільки завдяки збільшенню кількості учасників, закінчила перше коло на четвертому місці! Складно судити, що саме стало причиною регресу колективу в другому колі. Швидше за все, необхідність грати на два фронти. У тому пам'ятному сезоні «Верес» також успішно грав і в Кубку України, де команда створила головну сенсацію розіграшу, перемігши в 1/8 київське «Динамо».

На жаль, двох рівноцінних складів у рівненської команди не було, і до кінця чемпіонату хлопці просто падали з ніг. Загалом, команда посіла 12-е місце, але при цьому встигла перемогти чи не всіх фаворитів, так що причин для оптимізму у керівництва було чимало. Тоді ж у рівненської команди з'явилася унікальна для українського футболу тих років річ – клубний автобус «Неоплан», єдиний у своєму роді на всю Україну. Таким подарунком Валерій Коротков ніби прагнув долучити команду до найбільш благополучних футбольних клубів країни. На жаль, реалії виявилися іншими.

Конфлікти почали виникати, коли спонсор команди зажадав у Рівненської міської ради здати йому в оренду «Авангард» і прилеглий місцевий ринок. Якщо стосовно стадіону влада й бізесмен начебто домовилися, то питання з ринком обернулося в наріжний камінь. Незважаючи на аргументи президента «Вереса», міська влада не віддала торгову площу ринку в приватні руки, після чого справи Короткова різко пішли на спад. Спочатку це ніяк не відбилося на клубові, навіть навпаки.

На початку сезону-1994/95 в команду прийшов екс-тренер «Динамо» Михайло Фоменко, а разом із ним досвідчені завсідники вищої ліги: Зайтюк, Кучер, Танасюк. З'явився в ті роки в Рівному і свій Чілаверт – Михайло Бурча. За свою кар'єру цей воротар забив не один десяток пенальті, і навіть кілька штрафних. У команді жартували про єврокубки, та радість тривала недовго. Вже на початку чемпіонату після кількох великих поразок пішов у відставку Фоменко. А після того, як команда провалила перше коло, майже всі лідери колективу також розбіглися – Сирота, Паляниця, Філімонов, Самардак, Танасюк і чимало інших непоганих гравців посилили команди вищої ліги України, і не тільки.

Рівненський футбол: нема грошей – нема майбутнього

Символічно чи ні, але виліт «Вереса» співпав із провалом бізнесмена Короткова на виборах. Звичайно, цей факт не міг не позначитися на фінансових можливостях спонсора футбольного клубу. Вже в сезоні 1995-96 років команда грала практично на чистому ентузіазмі, із затримками зарплатні, без преміальних і, що не менш важливо, майже без кваліфікованих футболістів.

Деякі ветерани – Шевчук, Коломієць, Вознюк – до кінця кар'єри захищали кольори колись потужного клубу, намагаючись утримати рівненський «Верес» хоча б у першій лізі, однак цього вистачило тільки на один сезон. Все більше молодих перспективних вихованців переходили в інші команди. Ветерани шукали щастя в ближньому зарубіжжі. Так, Михайло Бурча якось згадував сам, як в ті часи у другій польській лізі він зумів заробити собі на старий автомобіль і меблі в квартиру, тоді як в Україні, зокрема, у Рівному, він міг про це тільки мріяти.

Валерій Коротков остаточно покинув клуб, а потім і зовсім виїхав із країни. Ну а «Верес» — продовжив круте піке. 1997 рік команда зустріла вже в другій лізі, звідки так і не зуміла вибратися аж до припинення існування в 2011 році. Перемог в цей період «Верес» знав дуже мало, все більше намагаючись звести кінці з кінцями. Вболівальники добре пам’ятають, як навіть провінційна «Іква» з райцентру Млинів у другій лізі показувала куди більш пристойні результати, ніж улюблений клуб із Рівного!

Роки йшли, спонсора все не було. У нашому місті не знайшлося великих промислових підприємств, які могли б взяти команду під своє крило. Діючі магнати не захотіли навіть слухати пропозиції допомогти місцевому футболу. Відчайдушна боротьба і агонія «Вереса» тривала, і лише два роки тому клуб оголосив про остаточну капітуляцію у безглуздій війні з хронічною нестачею грошей. Суспільний резонанс вийшов на диво вельми скромним. Мабуть тому, що рівненський футбол закінчився набагато раніше.

Гіркі сльози футбольних фанів

Історію рівненського «Вереса» знає кожен місцевий вболівальник, який хоча б трішки цікавиться футболом. Насправді, глибоко в душі кожен з фанатів клубу сподівається, що знайдеться-таки той омріяний спонсор, який воскресить футбольну команду рідного міста. Адже Рівне – чи не єдиний обласний центр, який не має наразі власного клубу. Чи, може, у ХХІ столітті більше не потрібен футбол? Наша молодь не знає радості вболівання за «нашу» команду, наші юні спортсмени не можуть повірити, що колись стадіон у центрі міста збирав аншлаги. «Неоплан» поламався, пальне закінчилося, «Верес» — «приїхав».

Все, що нині лишається рівненським фанам – збиратися у спортивних барах чи у фан-зоні в парку «на зеленці», або ж сидіти вдома, витріщившись в екран, і коментувати матчі в соцмережах… Цікаво, що в багатьох містах, значно менших за Рівне, є власні діючі футбольні клуби й команди. Де ви, футбольні фани і спортсмени з Рівного? Чи не відчуваєте себе обділеними?

Алекс ЗЕМСЬКИЙ

Джерело: http://erveua.com