|
 В Україні про Анатолія Грицаюка чули не всі. Зате в Угорщині уродженця Рівного колись носили на руках
Футбольне життя — непередбачуване. Визнання і слава не завжди чекають на футболіста вдома. Інколи «своїм» можна стати на чужині. Три бронзових медалі місцевого чемпіонату, більше десятка матчів у єврокубках. А ще зустрічі з Пеле, знайомство з Пушкашем, блискавичний матч із «Вердером»…
Анатолій Миколайович продовжує жити на дві країни. Там у нього сім’я, тут — робота. І багато-багато спогадів.
«Зірка», «Авангард», «Бекешчаба»
— Коли починали займатися футболом у Рівному, напевно, не могли подумати, що реалізуєте себе за сотні кілометрів в Угорщині, де 24 роки віддали місцевим клубам…
— Ніхто не знає, що його чекає в майбутньому. Після завершення Рівненського університету водного господарства та природокористування потрапив до армії. У танкових військах мій футбол був у кірзових чоботях…
— Кар’єра професійного футболіста тоді вам могла тільки снитися…
— Про таке я тоді навіть не задумувався. Лише випадкова зустріч у Житомирі з Мілетієм Бальчосом змінила плин мого життя. Він запросив мене в Бердичів у місцеву «Зірку», що стала плацдармом для переходу у великий футбол.
— 1987-го в «Зірці» виступало чимало класних виконавців: Сергій Ковалець, Роман Лаба, а згодом Іван Гецко.
— Наша команда стала чемпіоном області й виграла турнір ПрикВО. Це був хороший досвід, адже мені доводилося грати пліч-о-пліч із сильними партнерами. У Бердичеві я пройшов бойове хрещення.
— За два роки повертаєтеся в Рівне, де стаєте гравцем місцевого «Авангарду». Окрім чудових партнерів по команді (Орест Баль, Дем’янчук, Каліщук, Новак, Різник, Петрик), ви мали нагоду працювати з відомим тренером Романом Покорою…
— Роман Михайлович дуже мені допоміг. Завдяки праці під його керівництвом я відбувся як футболіст. Були в наших взаєминах і проблеми, бо ж я був молодим хлопцем і хотів усе й одразу. Довелося мені на півроку поїхати в «Ниву» з Бережан. Справи в нас йшли кепсько. Одного дня телефонує мені Покора: «Набігався? Повертайся додому».
— Повернення в Рівне стало для вас тріумфальним. У 50 матчах за «Авангард» забили 12 м’ячів і стали одним із найкращих бомбардирів команди…
— Насправді забив тринадцять м’ячів, у статистику закралася помилка. Перед останнім матчем ми з одноклубником Олегом Бондарем забили по 12 м’ячів. У заключній грі сезону арбітр призначає пенальті, тож Олег на правах старшого бере м’яч у руки. Віктор Носов, який тоді тренував «Авангард», здійнявся з лавки й наказав мені пробивати. Таким чином, я забив свій 13-й м’яч.
— Як виник варіант із переїздом за кордон?
— Мій батько був заступником директора Рівненського тракторного заводу. Підприємство тісно співпрацювало з угорськими колегами з міста Бекешчаба. Одного разу батько запропонував гостям відвідати футбольний матч. Він нічого не казав їм про те, що його син грає за «Авангард». Мабуть, я приглянувся угорцям, і представники ФК «Бекешчаба» вирішили запропонувати мені контракт. Заступник президента клубу вісім місяців їздив за мною.
— Чому так довго не погоджувалися на пропозицію «Бекешчаби»?
— Період, проведений у «Авангарді», — найкращий у моїй кар’єрі. Для мене це рідна команда, яка назавжди залишилася в моєму серці. Мене все влаштовувало в Рівному, де чудово працював із тренерами й командою. Носов і Покора дали мені дорогу в життя. Тому довго думав над тим, чи варто їхати. Зрештою, зважився на переїзд.
— Як на мене, найважче, що може чекати на іноземця в Угорщині, — незнання мови. Іноді здається, що ієрогліфи легше вивчити, ніж мадярську…
— У сусідню країну вирушив разом із Юрієм Ушмаєвим, із яким грав у «Вересі». Нам було надзвичайно тяжко. Після півтора місяця життя «в космосі», як називав Юрій Угорщину, ми зібрали валізи й вирішили повертатися додому. Нашу втечу господарям удалося перервати лише на вокзалі. Представники клубу в останній момент змогли вмовити нас повернутися. Узяли себе в руки й залишилися. Три роки грали з Ушмаєвим разом.
— «Бекешчаба» тоді зірок із неба не хапала?
— Ми приїхали в команду, що виступала в другому дивізіоні. За сім матчів я забив 12 м’ячів, і ми вийшли у еліту. Спочатку все було добре, а потім я отримав подвійний перелом щелепи.
— Звучить моторошно…
— Звичайна боротьба — гравець пішов бутсою, а я головою. Я втратив місце в основі, тож переважно виходив на заміну. Хоча команда боролася за місце в єврокубках.
— У першому сезоні «Бекешчаба» фінішувала на п’ятій позиції…
— Наступного сезону, 1993-1994 рр., ми стали третіми. Медаль я отримав, але кінець сезону провів у «Вашаші», куди перейшов із «Бекешчаби».
— Коли повністю адаптувалися до життя в Угорщині?
— Напевно, на третій рік перебування. Тоді я почав вільно спілкуватися. Із часом вже писав угорською.
— Рівень угорського чемпіонату був високим?
— Можна вважати, що ми з Ушмаєвим пішли на підвищення. Але загалом рівень футболу в СРСР був набагато вищим. Нині угорський футбол переживає дуже складні часи.
— Попри всю складність адаптації у чужій країні, ви не могли почуватися самотньо. Окрім Юрія Ушмаєва, що був вашим одноклубником, в угорській лізі разом із вами виступало чимало українців: Сергій Свистун, Віктор Грачов, Сергій Кузнецов, Олександр Бондаренко, а також відомий вболівальникам харківського «Металіста» Гурам Аджоєв.
— Ми постійно зустрічалися із хлопцями. Згодом я переїхав у Будапешт, де грав за «Вашаш», тому наші зустрічі стали ще частішими. Колонія українців в Угорщині сформувалася чималенька. Водночас, я дружив також із місцевими. Близько товаришував із Фішером Палом, який виступав за «Аякс». Одного разу відзначали його день народження. Випадково зустріли туристів із Голландії. Ледь вони побачили Фішера, зразу впізнали його й захотіли сфотографуватися.
«Вашаш» і Єврокубки
— «Вашаш» — відома в Угорщині команда, з якою ви двічі ставали бронзовим призером чемпіонату. У клубі була запроваджена цікава практика: ледве не щосезону змінювати назву. За ваших часів тричі додавалися різні приставки залежно від спонсора…
— Спочатку це був «Вашаш-Ілзер», потім «Вашаш-Казіно Вігадо», а потім «Вашаш-Данубіус Хотелс». Усе залежало від спонсора, який фінансував клуб. Наприклад, «Ілзер» — відоме пиво в Угорщині. Найкращі часи пройшли під патронатом Франка Томаша, котрий був власником «Казіно Вігадо». Із часом він утратив інтерес до футболу й почав займатися Формулою 1, де фінансував угорського пілота Жолта Баумгартнера.
— Франк Томаш був щедрою людиною?
— Зобов’язання по зарплаті виконувалися вчасно. Бувало таке, що після матчу президент заходив у роздягальню й вручав футболістам готівку — комусь 100 марок, комусь 150, 200. Просто так, за хорошу гру.
— Період, проведений під опікою «Данубіус Хотелс», також згадуєте з позитивом?
— Власником мережі був заможний англієць. У 92-річному віці він вирішив завітати на наш матч. Ми «влетіли» 0:6 команді, яка знаходилася в зоні вильоту. Не наш день, перегоріли…
— У «Вашаші» вам випала честь грати під керівництвом легендарного Рудольфа Іловскі. Чим він вас вразив?
— Це велика зірка місцевого футболу. Іловскі тренував збірну Угорщини. «Вашаш» він прийняв у 73-річному віці. До його приходу ми замикали турнірну таблицю. За кілька місяців Іловскі підняв «Вашаш» на 10-ту позицію. Це була його остання команда.
— Що скажете про ще одного відомого наставника Джозефа Веребеша, під керівництвом якого ви грали у «Вашаші»?
— У «Вашаші» я працював із дев’ятьма тренерами! До двох згаданих додам іще Імре Геллеї. Він очолював команду в середині 1990-х, коли ми грали в єврокубках. Ця трійця — справжні знавці своєї справи.
— Який м’яч, забитий в Угорщині, вважаєте найважливішим?
— 1994-го «Вашаш» замикав турнірну таблицю. В останньому турі нам довелося грати з «МТК» матч за життя. Ми перемогли з рахунком 2:1, і я провів переможний гол. Виконали вкидання з ауту, хтось із партнерів виграв верхову дуель, і я вискочив вище всіх у штрафному майданчику. Після тієї гри мені запропонували трирічний контракт.
— У Будапешті дуже багато команд. Історично так склалося, що «Вашаш» заснували металурги. Як саме розділялися симпатії мешканців столиці?
— «Вашаш» — це команда угорського політичного діяча Яноша Кадара, комуністична команда. Згодом розпочалася «відлига», тож виникла ера багатих спонсорів, про яких ми згадували.
— Проблем із уболівальниками інших команд у Будапешті не було?
— Проблеми такого типу є всюди. Найбільш грізними були фанати «Ференцвароша» й «Уйпешта». Я, відверто кажучи, не особливо сприймав «Ференцварош». Тому частенько їм забивав. Для фанатів «Вашаша» забитий м’яч у ворота ворога сприймався з особливим піднесенням. Однак після гри футболісти «Вашаша» та «Ференцвароша» часто проводили час у дружній компанії. Між гравцями жодної ворожості не було.
— Яку позицію на футбольному полі назвете улюбленою?
— У «Вашаші» я не грав лише у воротах. Тренери використовували мене всюди. Одноклубники сміялися: навіть, якщо я не потраплю в основу, то в заявку на гру мене завжди включать, адже я — універсал. Єдина позиція, яку я недолюблював — центральний півзахисник. Просто не моє. Любив грати в атаці, але не все залежало від мого бажання.
— Перший похід за євротрофеєм ви розпочали 1996-го. У Кубку Інтертото спочатку «Вашаш» обіграв «Льєрс» Еріка Геретса, програв турецькому «Газіантепспору», потім здолав естонський «Транс» і розійшовся миром із «Гронінгеном».
— Однак із групи ми не вийшли. Дуже добре пам’ятаю всі ті матчі. Одразу скажу, що дуже легко було з естонцями. Найбільше сподобалося грати в Туреччині. Уперше в житті грав за присутності 45 тисяч уболівальників. Унікальне видовище! Виграємо 1:0, на арені тиша, «Газіантепспор» зрівняв — те саме. І лише, коли вони забили другий м’яч, розпочалося шаленство.
— 1997-го «Вашаш» удруге грає в Кубку Інтертото. Ви сенсаційно перемагаєте «Вердер» із Рамзі, Фрінгсом, Герцогом, Боде, Айльтсом і Лаббадією у складі…
— Прикро, що я тоді з’явився на полі з лавки запасних. Я грав персонально з Дітером Айльтсом. Він був вищий за мене на вісім голів… Але ми виграли з рахунком 2:0, отож я той матч ніколи не забуду.
— У сезоні 1997-1998 рр. ви здобуваєте свою другу «бронзу». «Вашаш» не міг замахнутися на вищі позиції?
— Чесно кажучи, в Угорщині така ж модель, як і в нас. Іще до старту чемпіонату всі знали, що першим буде «Ференцварош», другим стане або «МТК», або «Уйпешт». Нашої команди просто в проекті на вищі місця не було.
Пеле, Фоменко, Пушкаш
— За 24 роки ви так і не зважилися на зміну громадянства?
— Я був легіонером і завжди казав, що залишуся українцем. Тому такі пропозиції відкидав одразу. Хоча моя дружина й дитина мають угорські паспорти.
— В Угорщині ви мали змогу познайомитися з Пеле. 1999-го «Ференцварош» святкував 100-у річницю з дня заснування клубу. На ювілей запросили короля футболу, а «Вашаш» тоді якраз грав календарний матч чемпіонату…
— Після гри обидві команди були запрошені на застілля. На жаль, брошурку, присвячену цій події, я загубив. Пригадую, як Пеле підійшов до кожного футболіста, потиснув руку. На легендарного бразильця я дивився величезними від здивування очима.
— 2000-го року ви йдете з «Вашаша» в команду першої ліги, будапештський РЕАЦ.
— Я став капітаном цієї команди. Ми мали амбіційні плани на вихід у елітний дивізіон, але завдання не виконали. Згодом я був гравцем іще однієї команди нижчого дивізіону «Кіштарча». Керівництво запропонувало мені стати граючим тренером. Але я не хотів суміщати гру й тренерську діяльність. Дивитися на футболістів із поля й з лавки — це різні речі.
— В Україну повернутися вам не пропонували?
— Були варіанти з «Вересом». Зателефонував Орест Баль: «Головний тренер Михайло Фоменко хоче з тобою поговорити». Приїхав у Рівне, зайшов до Михайла Івановича. Спілкувалися ми дві з половиною хвилини. Усе виглядало так — Фоменко запропонував мені певні умови. Я відповів, що в Угорщині в мене контракт і набагато кращі умови. На цьому попрощалися. Потім за спиною почув, що я негарно повівся.
— Окрім знайомства з Пеле, в Угорщині ви мали честь спілкуватися із Ференцом Пушкашем. Як відбулося ваше знайомство?
— Я товаришував із хлопцями, які виступали за «Ференцварош», «Уйпешт», «Кишпешт». Зокрема, Олександр Еней грав за «Кишпешт», де спортивним директором працював Пушкаш. Хлопці добре знали Пушкаша, таким чином, познайомився з ним і я. Найбільше мені запам’ятався наш діалог, який добре характеризує видатного угорця як людину з гумором. Називали ми його «Öcsi bácsit». Кажу йому: «Öcsi bácsit, коли ви грали, то м’ячі були квадратними», на що Пушкаш відповів: «Так, квадратні, але вони котилися».
— Доводилося чути про ваш спір із легендарним Ференцом…
— Одного разу він приїхав на наш стадіон до Рудольфа Іловскі. Ми зустрілися з Пушкашем, і виникла ідея позмагатися — хто більше разів влучить у перекладину з відстані у 16 метрів.
— Хто переміг?
— Було б неправильно, якби я програв, оскільки на той момент я ще не завершив свою кар’єру. Домовилися про одну умову — хто програє, той пригощає переможця вином. Угорці завжди пили вино й запивали його водою. Ми прийшли в корчму, Пушкаш замовив 11 маленьких чарок. Закінчилося все тим, що я замовив іще 11 порцій.
— На прощання з Пушкашем 2006-го ви приїжджали?
— Футболістів вишикували окремою чергою. Тоді, здається, 16 команд було. Підходили почергово до труни, віддавали честь і йшли.
— Участь у ветеранських турнірах берете?
— Так, збираємося періодично. Два тайми спокійно відіграю. Найважчий тайм — третій. Він може тривати до ранку…
— Розриваєтеся між Угорщиною, де мешкає сім’я, й Україною?
— Доводиться балансувати між бізнесом і роботою.
— У футбол повертатися не
плануєте?
— Моя дружина — гандболістка. Певний період часу займався агентською діяльністю в жіночому гандболі. Із футболом також зв’язки не розриваю. Недавно допоміг молодому ужгородському таланту Олексію Шведюку стати гравцем «Бекешчаби». Хочу повернутися у футбол повноцінно.
Любомир КУЗЬМЯК, спеціально для газети "Український футбол"
| 
