 Найрезультативніший гравець Славутича, рівнянин Роман Дацюк в розмові з Football.ua розповів як футзал вплинув на його футбольну кар`єру. Нагадаємо, що цей футболіст зараз грає у Відкритому Чемпіонаті міста Рівного з футзалу за команду "Горизонт" Костопіль, і в поєдинку з "Хіміком" відкрив лік забитим голам у цьому турнірі. У футбольній громаді України жартують: Рівненщина – це Гоменюк, Сергійчук і Дацюк. І справді – усі ці три форварди є вихованцями цієї обділеної професіональним футболом області. Усі вони в своїх лігах не є статистами. Та й усі чимось схожі між собою – такі собі нападники-роботяги, здатні виривати м’яч з газоном і відпрацьовувати по всьому фронту в пошуках свого шансу. Та й доля їхня подібна. Не так просто з краю, де нині уже й клубів неаматорського рівня не лишилося, вирватися на всеукраїнську арену. Особисто Дацюк – герой нашого інтерв’ю – не так давно виступає серед професіоналів. По суті, лише третій сезон, причому, на перші ролі він вийшов уже зараз, після того, як земляк-колега Сергійчук залишив черкаську команду і пішов на підвищення. Роман гідно замінив Михайла, за півроку забивши 12 м’ячів. І тепер ми з найкращим бомбардиром Славутича говоримо про півріччя його команди. – Романе, першу частину сезону ви завершили з 12 голами, однак ваша команда опинилася за межами першої четвірки, діставшись при цьому до рекордної стадії в кубку. Як оціните цей відрізок для вас особисто й для вашої команди? – В принципі, почали сезон ми досить успішно – були й першими, й другими, й третіми. Але десь під кінець року – були на це певні причини – команда трошки опустилася, й тому нині маємо те місце, яке маємо. Особисто про себе скажу, що 12 голів – це приємно, однак під кінець осені травма вибила мене з гри, і мені прикро, що в той період – турів 4-5 – я не міг допомогти товаришам. Звісно, якщо ставити на шальки терезів особисті успіхи й командні, то мені хотілося б, щоб команда була вище. Особисті результати футболіста завжди йдуть в сторону, коли мова йде про виступи колективу. – Цього року Славутич залишив Сергійчук – ваш земляк і товариш по нападу. Підтримуєте з ним контакт? – Розумієте, ми з ним починали грати в одному спортінтернаті, завжди між собою товаришували, тому, звісно, й нині підтримуємо одне одного, зідзвонюємося, цікавимося успіхами. – Сергійчук, до речі, у своїй команді – Миколаєві – також є найкращим бомбардиром. Очікували, що він так яскраво заявить про себе у першій лізі й на зимівлю піде її найкращим бомбардиром? – Так, я вірив у Михайла. У нього хороший футбольний потенціал, і я вважаю, що на цьому він не повинен зупинятися. Можу сказати, що за успіхами Сергійчука стоїть велика робота. Він заслужив на цей успіх, я його з ним вітаю і бажаю продовжувати і надалі прогресувати в його кар’єрі й дорости до першої ліги. – Ви до певної міри незвичайний для українського футболу гравець, адже на професіональний рівень вийшли із міні-футболу. Що вам дав футзальний досвід? Що пригодилося у великому футболі? – Коли я переходив з міні-футболу у великий футбол, перше, що відчувалося – це різниця у часі. У міні-футболі тобі не дають багато часу на прийняття рішення, обробку м’яча. У футболі ти можеш подумати, однак і простір гри набагато більший. Звичайно, у міні-футболі можна відточити й техніку. Тож, можу підсумувати, що мені міні-футбол допоміг удосконалити володіння м’ячем і навчитися швидше думати на полі. – Чимало відомих бразильських футболістів починали якраз з міні-футболу. Вам цей факт додає наснаги? – Так, я знаю про це. Навіть чимало бразильців, які в Шахтарі грають, починали з малого поля. Знаю, що Дані Алвес, Хаві та інші зірки Барселони товаришують із гравцями футзальної команди свого клубу. Я продовжую цікавитися футзалом і слідкую за цими усіма речами. – Як людина, котра побувала і в футболі, і в футзалі, скажіть, дуже велика різниця в організації цих матчів, в глядацькому інтересі? – Звичайно. Футбол – це вид спорту №1, а футзал не настільки популярний, хоча, на мою думку, він не менш видовищний. Просто не вистачає футзалу в Україні інфраструктури, інвестицій, меценатів, які допомагали б у розвитку клубів. Як на мене, футзал України нині в не найкращому стані, чому підтвердження – всього сім команд у національному чемпіонаті. Хоча рівень футзалу у нас високий, що і підтверджує наша збірна, котра постійно знаходиться серед найкращих на чемпіонатах світу та Європи. – До футзалу ми ще повернемося, а зараз, якщо дозволите, мову поведемо про початок вашої кар’єри. Ви з Рівненщини. Як пробивалися у великий футбол, адже у вашому регіоні була всього одна професіональна команда, та й та, як-то кажуть, на ладан дихала… – Справді, це величезний мінус нашої області, що нема професіональних клубів і дітям нема до чого прагнути. Коли я починав, також не було особливого вибору, тому я на певний час і потрапив у футзал. Розпочинав грати я у Штурмі в рідному Костополі. Це наш найголовніший обласний спортінтернат, який фінансується державою і культивує відразу кілька видів спорту. – Наскільки я знаю, у той період ви мали пропозицію грати за Верес… – Було, однак на той час у Рівному не було ні коштів, ні умов, і я прийняв рішення туди не йти і не помилився – уже невдовзі Верес знявся з другої ліги й пішов у небуття. Я тим часом виступав на область. Як на Рівненщині, так і на сусідній Львівщині. Грав за Маяк (Сарни), Богун (Броди), ще кілька команд. – Відносно пізно ви потрапили на всеукраїнський рівень – аж у 20 років, причому, у футзал. Як так сталося, що ви у такому, уже зрілому, віці зважилися змінити спеціалізацію? – Я для задоволення грав за МФК Рівне по першій лізі, а через рік-два Кардинал (Львів) переїхав до Рівного, і я почав виступати за цю команду. Потім грав за польську команду вищої футзальної ліги – Полковице. – Рівень польської та української футзальних ліг відрізняється? – Так. Виступати у Польщі було цікаво – там у провідних командах грають висококласні легіонери, гравці збірних своїх країн. Бразильці, португальці. Проти таких футзалістів було цікаво грати, і в плані досвіду це для мене великий плюс. У Польщі в кожному районі будь-якого міста є прекрасні футзальні арени найсучаснішого рівня. – Не було варіантів пограти в Польщі у великий футбол? – У першу лігу запрошували, однак все лишилося на рівні телефонних розмов. Міг я лишитися й у польському футзалі – запрошували місцеві топові команди, але я чомусь вирішив відмовитися й повернутися в Україну. – Завжди важливо розуміти, чого ти хочеш. Ви, вочевидь, хотіли грати саме в великий футбол… – Так, завжди хотів. Просто не було такої команди, яка могла би дати поштовх для розвитку молодого футболіста, а друзі тим часом запрошували в футзал, говорили – «Давай туди, давай!» Тож так і вийшло, що я років на п’ять випав із футболу, проте старався за цей час стати досвідченішим, вмілішим, щоб було з чим повертатися із футзалу. – У зрілому віці все інакше сприймаєш, і ви, коли у 23 роки отримали шанс заграти на професіональному рівні, погодилися на пропозицію Славутича. Хто вас помітив і запросив у Черкаси? – Тут моя подяка черкаському тренеру Ковалевичу – він на той час був у Славутичі, а сам із Рівненщини. Коли я грав на область, він мене запросив, з Кирилюком зустрів у Черкасах. Ці люди в мене повірили, дали мені шанс, і я лишився у Славутичі. – Тоді Славутич ще тільки обживався у другій лізі. Як пройшла ваша адаптація? Яким вам видався рівень другої ліги після того, що ви бачили в футзалі? – Порівнювати не стану, бо для мене футбол і футзал – це два різні види спорту. Адаптація ж пройшла добре: у Славутичі хороший колектив, мене прийняли гостинно, до того ж, я мав кількох знайомих, тож відчував підтримку. – Багатьох молодих футболістів, котрі переходять на більш високий рівень, тренери нерідко «переформатовують» під вимоги свого колективу. Вас, випадково, не пробували перевчити на іншій позиції? – Я в Славутичі грав то форварда, то крайнього півзахисника – коли як. Хоча найкраще себе почуваю на позиції чистого нападника. – У вашій команді, в принципі, постійно були хороші форварди – і молоді, і більш досвідчені. Як вдавалося у них вигравати конкуренцію? – Не знаю, я просто робив своє діло, старався добросовісно працювати на тренуваннях і в матчах. А далі уже – як тренер вирішить. – У Черкасах ви вже освоїлися? – Так, я звик до Черкас і полюбив це місто, відчуваю себе тут комфортно і маю вже багато друзів. Черкаси славляться своїми вболівальниками, і дуже приємно, коли їх багато на трибунах збирається. – Якщо говорити про фанів, коли на вашому стадіоні була найкраща атмосфера? Який матч у плані підтримки гравці Славутича запам’ятають на все життя? – Думаю, це кубковий матч проти Волині, коли стадіон був повністю заповнений, і вболівальники отримали максимум задоволення від гри. Ми під кінець матчу відкрили рахунок, однак на 93 хвилині суперник зумів зрівняти рахунок і вирвати перемогу в екстра-таймі. Однак можу сказати, що особисто для мене це найбільш пам’ятний матч. І за драматургією подій, і за тим святом, яке для нас влаштували своєю підтримкою вболівальники. Думаю, і фани цей матч запам’ятали. – Цього року ви також грали в кубку проти команди прем’єр-ліги, однак Таврія привезла у Черкаси молодіжний склад. Не образилися на сімферопольців? – Ні, чому нам ображатися? Яка нам різниця, який склад вони привезли? Ми виходили й грали проти цієї команди, як проти будь-якого суперника. Пройшли далі – й забули про Таврію, Авангард і дивимося вперед в очікуванні нових суперників. – До речі, просто так забути краматорську команду вам було важко: після матчу з першолігівцями ви втратили відразу кількох гравців. Чому матч з Авангардом виявився наскільки затятим і жорстким? – Ну, кубкові матчі завжди славляться боями. Гра була тяжкою, грали, як мені на той момент здалося, дві рівні команди. Прикро, що ми із Захаревичем випали після того матчу через травми. То я ще зміг на останні матчі відновитися, а Захаревич не встиг і вибув до кінця сезону. Ярослав – один із лідерів нашої команди, і його дуже не вистачало. – Чого чекаєте від жеребу? – Ні Шахтаря, ні Динамо не чекаю – для мене, як для гравця Славутича, пріоритетом є пройти якнайдалі в турнірі. – Тобто, коли вибір буде між клубом прем’єр-ліги і добре знайомим Тернополем – ви оберете колег по другій лізі? – Чи то буде Тернопіль, чи Нива, чи Десна – то вже як вийде, але хотілося б здивувати Україну іще раз і пройти в наступний етап. – Друга ліга після об’єднання вас порадувала? – Так, в першу чергу, тим, що чемпіонат вирівнявся і всі команди між собою рівні. Це в минулих сезонах були Суми, Нива, Десна, які дійсно дуже відрізнялися від усіх інших учасників. Зараз же немає очевидного фаворита, і кожен матч цікавий. – У вашої команди було два періоди спаду – один ми з вами обговорили (це коли випали ви із Захаревичем, і перед самою перервою Славутич трішки загальмував). Але був іще один – коли ви вимушено приймали суперників у Білозір’ї. Чому у той період вам гралося так важко? Це тому, що не в Черкасах грали? – Розумієте, наскільки мені відомо, цього року на Центральному стадіоні Славутич жодного матчу не програв, а минулого – лише один, а ще пару нічиїх було. Статистика не бреше – вона свідчить, що наша команда у Черкасах грає впевнено. Тому у цих матчах, які ми проводили на штучному полі, саме фактор незвичного покриття зіграв свою роль. Можливо, це й звучить, як якась «відмазка», але цей фактор був дуже важливим для нас. Впевнений, що якби ми приймали цих суперників на трав’яному полі в Черкасах – то обов’язково їх би переграли. – Коли я спілкуюся із футболістами із першої ліги, то вони кажуть, що найприємніше грати у Сумах. Тамтешній стадіон Ювілейний – великий, критий. Як кажуть гравці, на ньому вони відчувають себе футболістами. У другій лізі є такий стадіон, де атмосфера сама б надихала? – Ви знаєте, для мене як для футболіста головне – це якість газону. А от із цим у другій лізі є певні проблеми – тут якісні поля можна перерахувати на пальцях руки. Але маємо те, що маємо, і граємо на тому, що є. – Який суперник по другій лізі найбільше сподобався за якістю гри? – Навіть важко мені сказати, бо зараз всі приблизно рівні. Можу точно сказати, що судити команду за її стиль нема сенсу – як би вона не грала, результат знімає усі питання. – Тоді запитання з приводу вашого амплуа. Нині в другій лізі є дуже результативні нападники – хто вам за манерою гри найбільше сподобався? – Через збіг обставин мені не вдалося добре побачити у грі тих же Кірієнка чи Куліша, але якщо людина забиває 20 м’ячів за півроку – то це не може не викликати повагу. – А загалом у футболі хто для вас ідеал форварда? – Ну, ми всі слідкуємо за міжнародним футболом і бачимо, як грають Мессі, Роналду, Ібрагімович. Ось їх і можу назвати нашвидкуруч. – Зараз в українському футболі перерва. Що загадаєте для себе на наступний рік? – Поки нічого не загадую – у мене 31 грудня закінчується контракт, і після цих свят будемо спілкуватися з керівництвом. Це якщо говорити про мене. А щодо команди… Для мене важливо, щоб Славутич показував красивий футбол і досяг успіху в турнірах, в яких виступає. Цього й побажаю своїй команді на наступний рік.
| 
